16 ТРАВНЯ - УСПЕННЯ ПРЕПОДОБНОГО ТЕОДОЗІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО І ХРАМОВИЙ ПРАЗНИК У С. НОВА КАМ‘ЯНКА

Освячення першого дерев’яного храму у Новій Кам’янці відбулося 16 травня 1867 року, у день Успення преподобного ТЕОДОЗІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО. З того часу в цей день у Новій Кам`янці щорічно відзначається храмовий празник, який в народі називають Слободою, оскільки відкриття святині було приурочене до чергової річниці скасування панщини в Галичині.

Що цікаво, дерев’яний храм був перевезений у Кам‘янку з містечка Угнова і датується 1627 роком. Парафію ж у Новій Кам'янці відкрили не відразу після освячення храму, а в 1882 році, коли першим парохом парафії став о. Віктор Сиротинський (правив у 1882 - 1925 по.) До того впродовж 15 років у церкві Теодозія Печерського правили службу священики з сусідніх церков. Саме після того як утворилася нова парафія, село стали називати Новою Кам'янкою, куди увійшли навколишні присілки, мешканці яких активно допомагали у становленні церкви.

Покровитель храму, Преподобний ТЕОДОЗІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ - засновник монастирського статуту і родоначальник чернецтва, народився на початку XI ст. у Василькові, неподалік від Києва. З юних років він виявив непереборний потяг до подвижницького життя , ведучи аскетичне життя ще в батьківському домі. Він не любив дитячих ігор і захоплень, постійно ходив до церкви. Сам упросив своїх батьків віддати його для навчання читання священних книг, при відмінних здібностях і рідкісному старанності , швидко вивчився читанню книг, так що всі дивувалися його розуму.

На 14-му році життя він втратив батька і залишився під наглядом матері – жінки суворої і владної, яка дуже любила свого сина. Однак за прагнення до подвижництва вона багато разів карала його, але Преподобний твердо стояв на шляху подвигу. На 24-му році він таємно покинув батьківський дім і прийняв постриг, за благословенням преподобного Антонія з ім’ям Теодозій. Через чотири роки мати відшукала його і зі сльозами просила повернутися додому, але святий сам переконав її залишитися в Києві і прийняти чернецтво в обителі святителя Миколая на Аскольдовій могилі.

У 1054 році преподобний Теодозій був висвячений в сан ієромонаха, а через декілька років обраний ігуменом в Києво-Печерському монастирі. Слава про його подвиги привернула безліч ченців в обитель, в якій він побудував нову церкву і келії і ввів студійський чернецький статут. Нова дерев'яна церква Різдва Богородиці була споруджена 1062 року на вершині надпечерного пагорбу, подарованого князем Ізяславом Ярославовичем. Довкола розташувалися келії ченців у вигляді окремих будинків, трапезна та комори. Вся територія була захищена огорожею з монастирською брамою. Таким чином за ігуменства Теодозія впродовж кінця 50-х - початку 60-х років ХІ ст. розпочалося формування архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври.

Заздалегідь передбачаючи свою кончину, преподобний Теодозій дав настанови новому ігумену і мирно відійшов до Господа в 1074 році. Він був похований у викопаній ним печері, в якій усамітнювався під час посту.

ПРЕПОДОБНИЙ ТЕОДОЗІЮ, МОЛИ БОГА ЗА НАС!

Світлини зроблені 16.05.2023 р.Б.:

1. Ікона Прпд. Теодозія у храмі с. Нова Кам‘янка;

2. Дерев‘яний храм 1627 року (у Новій Кам‘янці з 1867 року);

3. Мурований храм 2010 року.

Зоріян Ходаковський відвідував Потелич у 1818 році та подав такі деталі: «В Потеличах я оглянув гору і каміння на ній, ніби в певному порядку виставлені та переконався, що викликані наші вчені можуть також не розумітись на цьому, як великі речі здаються благими, а малі великими. На цій горі, яка зветься „Господнім Воскресінням“ від костелу, що на ній був (який недавно розібрано на єврейський бровар), я побачив звичайне городище тобто святий город старих словян, обнесений навколо валом; а що цей вал на самому схилі скалистої гори насипаний, міг легко обсипатись, встановлено плоске каміння в щілини фундаменту і землею обсипано для зміцнення валів. В деяких місцях це каміння можна побачити серед валу, а в деяких де валова земля обсипалась, самі тільки ці камені виглядають без розміру, без обробки і без жодного порядку». Шараневич (Джерела до пізнання історії, стор. 3) пише, що ще в XV столітті були сліди мурованого замку в Потеличі, який стояв над стародавньою дорогою з Белза на Надсяння. Також існує робота Камінського «Опис Потелицького маєтку з прилеглостями: Дев'ятир, Сорочі Лози, колонія Айнзінген, Прусє і Війтівщина» в «Матеріалах Галицького господарського товариства, 1848 року.

На сьогоднішні тут стоїть капличка "Вознесіння Господнє".

Фото зроблене 02.05.2023 р.Б.

Вид на церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці 1899 року у с. РАВСЬКЕ (Голе Равське) Рава-Руської міської територіальної громади на фоні залісненої височини Розточчя.

Фото зроблене 28.04.2023 р.Б.

Місто РАВА-РУСЬКА

Одна з найгарніших вулиць прикордонного міста з численними архітектурними пам’ятками - вул. Грушевського.

Фото зроблене 27.04.2023 р.Б.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці (1607р.) с.Потелич

Знаходилася на колишньому Великому Передмісті. Згідно з легендою, парафія існує з XIII ст. Попередня дерев’яна тризрубна одноверха церква існувала вже у 1607 р. її передня західна частина була знищена пожежею 1731 р. від вогню, що повстав від протікаючої комори. Пожежа була не велика, бо збереглися образи церкви та документи і серед них грамота, до якої був вписаний цілий ряд осіб – членів «Брацтва Пресвятої Діви».

Після пожежі передміщани купили готову стару церкву в с. Руді Магерівській, з матеріалу якої частково добудували у 1734 р. погорілу церкву.

Закінчено її будівництво у 1749 р. добудовою бабинця. У 1886 р. старанням о. Івана Козака вибудувано нову тризрубну дерев’яну три банну церкву, яку освячено у 1890 р. Внутрішні малярські роботи для неї виконав Теофіль Копистинський, а різьбярські – І. Шиманський з Потелича.

(24, 27) червня 1941 р.- церква згоріла і дзвіниця також, подейкують, що це був підпал.

У 1994 р. почалося будівництво нової мурованої церкви за проектом архітекта Юрія Диби. (1996-1998рр..)

Джерело: Слободян В. Жовківщина: історико-архітектурні нариси церков. – Жовква: 1998 р., с. 147.

Світлина 1930-х рр. зі збірки Національного музею у Львові №1510.

фото В.Ольхом’яка, 1998р.

18 квітня в Україні відзначають День пам‘яток історії та культури

На території Рава-Руської міської територіальної громади перебуває на державному обліку 53 пам‘ятки культурної спадщини, з них 8 - національного значення.

Найбільше пам‘яток на території міста Рава-Руська - 36, с. Потелич - 6, с. Нова Кам‘янка - 3, с. Волиця, с. Старе Село - по 2, с. Гійче, с. Липник, с. Равське, с. Річки - по 1.

За видами пам‘яток:

Архітектури - 32

Історії - 16

Монументального мистецтва - 4

Археології - 1

Крім цього ще десятки об‘єктів претендують на статус пам‘яток культурної спадщини і належну їх охорону та збереження.

На ілюстрації пам‘ятки архітектури Равщини.

СТАРИЙ ВОДЯНИЙ МЛИН У РАВІ-РУСЬКІЙ

Достеменно дата будівництва водяного млина на річці Рата у Раві-Руській невідома. Найбільш ймовірно, будівля на північно-західній околиці міста зведена у 2-ій половині XIX ст. Хоч в одній єдиній на просторах інтернету публікації про млин у Раві-Руській є припущення, що він міг бути збудований ще у XVIII ст.

Млин мурований з цегли, але всі перекриття та сходи всередині приміщення - дерев'яні. Частково збережені жолоби, по яких йшла вода, саме ж колесо не збереглось.

Млинарство завжди було поширене на території України. Не було села чи містечка де б не існувало млина, а тепер це надзвичайна рідкість. А ті декілька сотень збережених старих млинів по всій Україні, один з яких у Раві-Руській - мають велику цінність і можуть стати неабиякою цікавинкою для туристів. Адже це наша українська історія та культурне надбання народу.

Фото зроблені 05.04.2023 р.Б.

P.S. Припущення про будівництво водяного млина у 2-ій половині XIX ст підтверджуються відомостями із книги Яніни Свірської «Рата» (раніше територія, на якій збудовано млин, відносилась до села Рата). Оповідається, що використовуючи водну енергію річки Рата, князь Павло Сапєга побудував потужний млин, обладнаний американським устаткуванням, що дозволяло перемолювати до 7 тонн зерна за добу. Сам Павло Сапєга перейняв маєтки свого батька Адама, разом із селом Рата, у 1880 році, після чого розпочалось економічне зростання села.

Дерев'яна церква Святого Духа (1502р.) у селі Потеличі — найстаріша дерев'яна церква Львівщини та тридільна в Україні. Видатна пам'ятка архітектури та монументального мистецтва галицької школи.

21 червня 2013 року на 37-й Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, церква Святого Духа, разом з іншими дерев’яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

Церква була збудована 1502 року гончарями (чи коштом гончарного цеху) с. Потелич на місці церкви Бориса і Гліба, яку спалили татари. За переказами, Богдан Хмельницький побував на богослужінні у цій церкві, коли чекав з розвідки вістуна Буняка.

Церква тризрубна, двоверха будівля має розмір 18,3×7,0 м. У XVII столітті у церкві було встановлено новий двоярусний іконостас. Розписи церкви було зроблено в 1620—1640 роки. Ікона "Деісус". була виконана відомим іконописцем Іваном Рутковичем у 1683 році. У 1718 році пройшла реставрація церкви під орудою майстра Казимира Домініковича. У 1736 і 1753 роках той же майстер провів наступні реставрації, в ході яких було замінено підвалини й перекриття над вівтарем , відремонтовано піддашшя, а також західні та південні двері.

Реставраційні роботи проводилися також у 1831, 1903 та 1923 роках, під час яких усі гонтові дахи й обшиття стін замінили бляхою. Під час реставрації 1970—1972 років було відновлено первісний вигляд церкви та відновлено стінопис.

Поряд з церквою знаходиться дерев'яна квадратова в плані двоярусна 20-метрова вежа-дзвіниця розміром 4,4×4,4 м, збудована у той самий час, що і церква. Дзвіницю ремонтував майстер Казимир Домінікович у 1736 році, остання реставрація проходила 1970 року.

Джерело: Л. Міляєва

Фото: Андрій Чвартковський https://chvart.com/.../podo.../rava-ruska-potelych-2018.html

© chvart.com

Фото: Максим Рітус

Храм Преподобного Теодозія Печерського у с. Нова Кам‘янка (Рава-Руська ТГ)

Період будівництва: 1991-2010 рр.

Проєкт архітекторів І. Коваленка, Г. Калініна, І. Ковальчука.

Фото 01.04.2023 р.Б.

Костел Святого Йосипа XVIII ст.

(м. Рава-Руська)

Фото зроблене 23.03.2023 р.Б.

Роман Гарасим

Дороцький Михайло (*24 вересня 1881, село Улюч поблизу міста Сянок, нині Польща – 15 червня 1953, село Потелич Нестеров, Жовківщина) — церковний і громадський діяч, публіцист, поет та прозаїк, перекладач та богослов.

Творчі набутки

Захоплення історією та краєзнавство все життя супроводжувало о.Михайла Дороцького. Він зібрав чимало матеріалу, який публікував в місцевій пресі. Публікував поезію і прозу у часописах «Український голос», «Місіонар». Перекладав українською літургійні твори.

Українські джерелознавці й бібліофіли віднайшли такі видання отця Михайла:

* «Молебен до пресвятої тайни євхаристії» (1911 рік);

* «Віночок молебнів» (1917 рік);

* «Ювілейну читанку про святих Кирила і Методія» (1928 рік);

* «Пісні до українських святих» (1930 рік);

* «Сім терпінь Божої Матері» (1932 рік);

* «Садочок українських католицьких святих. 988–1938» (1933 рік);

* «Хресна дорога»;

* «Святу годину»;

о.Михайло Дороцький, зокрема, є автором «Збірника проповідей на неділі і свята в році», розвовіді про Пацлавську Кальварію, вів хроніку та написав історію власної парафії у селі Злоцькім.

В своїх краєзнавчих ініціативах - співпрацював з Іваном Огієнком та Максиміліаном Волошиним.

Життєпис

Закінчив теологічний факультет Львівського університету в 1906 році. Висвячився на священика УГКЦ,, спершу був помічником на парафії в Нижанковичах.

Повноцінним парохом став в селі Злоцькім що над Попрадом. Пініше він перебрався на Жовківщину до Потелич, і майже свій чин провів там з 1927 року по 1941 рік і з 1945 по 1953 роки. За цей час він був Мушинським, Белзьким і Равським деканом Перемишльської єпархії, радником єпископа консисторії. Ініціював утворення філії Цеблівського жіночого монастиря св. Йосифа у селі Потелич (1929), при якому діяв дитсадок. Був активним членом Богословського наукового товариства.

Як послідовник просвітницьких ідей Маркіяна Шашкевича, отець Михайло засновував осередки товариства «Просвіта», Марійської дружини. Публікував поезію і прозу у часописах «Укр. голос» і «Місіонар», видав окремі книжки на богословські та патріотичні теми.

Вся активна діяльність отця Михайла Дороцького припала на початок ХХ-го століття та в переддень Першої світової війни, під час та в період зма­гань українського народу за свою державність. Це час великих перемін в свідомості галицького суспільства, час усвідомлення значною частиною українців своєї національної ідентичности, та час активізації русофілів та утисків українців польською панівною верствою в тодішній Австро-Угорщині, а потім в новонародженій Польщі. Все те особливо різко про­являлося на Лемківщині, де проживала його родина. Отець Михайло підтримував відродження української національної культури, мови, звичаїв, державотворчих процесів, писав вірші та невеликі прозові тво­ри, які друкувалися в перемишльських часописах. Значні переживання викли­кали події на Великій Україні та повалення большевиками Української Народної Республіки, а також завоювання Польщею західноукраїнських земель. В нього в Злоцькому гостили під час переїзду на еміграцію деякі члени уряду УНР та він приятелював з о. Іваном Огієнком. Відтак такого активного і відомого народника в 1919 році поляки арештували і за­проторили до концтабору Домб’є. З тих пір дуже нелегким було матеріальне ста­новище родини.

Опісля того, як поляки поболроли українців на Галичині, вони взялися за їх фізичне й духовне поневолення. Отець Михайло Дороцький противився тому, а за ним і вся його родина, особливо його сини: Богдан та Мирон. Два десятиліття поляки переслідували вже не тільки батька, а його синів, постійно запроторюючи їх до тюрем-таборів. Коли ж прийшли радянські "визволителі", майже вся родина Дороцьких залишилась під большевиками, але ті не спиняли репресій: в 1941 році пвймали його сина Мирона і стратили, ще двох синів із невістками й онуками вивезли в Томську область в селище Парабель на ріці Обь. Лише Богдану-Володимиру Дороцькому

 вдалося вирватися з лабет переслідувачів (за ним полювали одразу 3 охранки: польська, радянська та гестапо), але в 1944 році він потрапив до рук поляків, які замордували його сина й втопили на річці Сян.

В 1945 році, опісля війни отець Михайло повернувся з заслання на Галичину, і йому вдалося добратися до Потелич та відновити там своє душпастирство. Але активний й популярний священник-просвітитель муляв око радянській владі. Чим раз більше отця діймали перевіряючі та "яструбки". І в 1953 році його було замордовано - комісарами переслідувачами.

джерело: https://sites.google.com/.../dorockij-bogdan-volodimir

Гордістю села є церква св. Трійці. Її будівничий о. Михайло Дороцький, був добре освіченою людиною, який зумів документально довести в 1937 р. церковній владі Ватикану, що будівництво храму найкраще розмістити, враховуючи потелицький рельєф, території в центральній частині села на захід від проїжджої дороги із входом в церкву – зі сходу, що є відмінністю від інших церков, явищем, що рідко зустрічається в правилах будівництва храмових та культових спорудах.

У 1936 р. стараннями пароха о. М. Дороцького завершилося спорудження поруч нової мурованої церкви за проектом Олександра Пежанського, яку освятив Перемиський єпископ Йосафат Коциловський 30 серпня 1936 р.

Опис вигляду церкви

Хрещата споруда. До ширшої квадратової в плані нави прилягають вужчі півциркульні вівтар і бокові рамена, вкриті півдзвонястими конхами, та прямокутий бабинець, накритий двосхилим причілковим дахом. До вівтаря з півночі та півдня прилягають невеликі прямокутні захристії.

Наву вінчає на середхресті більша цибуляста баня з ліхтарем і маківкою на великому світловому восьмибічному підбаннику. По кутах нави на високих вужчих восьмериках розташовані ще чотири цибулясті бані. Чільний фасад членований пристінними пілястрами, які підтримують антаблемент, що оббігає всю споруду.

Завершений фасад барокізуючим фронтоном із волютами, в тимпані якого розташоване зображення “Всевидячого ока”. Стіни церкви тиньковані, завершені профільованим ґзимсом.

Це один із 1384 (а може й більше) пам'ятників Кобзареві, встановлених на різних континентах земної кулі і один з 1256 таких в Україні.

Виготовлений із залізобетону та мармурової крихти, встановлений у Раві-Руській в 1960 році у парку на вулиці Вокзальній. Скульптор - Ярослав Чайка. Є пам‘яткою монументального мистецтва місцевого значення. Охоронний номер - 617.

Що цікаво, найбільше пам’ятників Шевченкові є на Галичині (близько п'яти сотень), де Шевченко ніколи не був. Перший пам’ятник Кобзареві на Львівщині встановлений у 1911 році в селі Лисиничі, де він зберігся донині.

Фото 10.03.2023 р.Б.

ПАМ‘ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ РАВА-РУСЬКОЇ МІСЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ

Садиба 1920 року у м. Рава-Руська

Будівля розміщена серед житлової забудови, неподалік церкви Святого Юрія. Має статус пам'ятки архітектури місцевого значення під охоронним номером 2500-М.

Адреса: вул. Володимира Великого, 29

Фото зроблені 30.10.2022 р.Б.

Фото з архіву Polona.pl

Вулиця Івана Франка - одна з найбільш затишних вуличок центральної частини Рави-Руської, протяжністю близько 450 м.

Фото зроблено 02.12 2022 р.Б.

Роман Гарасим

Це одна з найдавніших і найвищих дерев’яних будівель дзвіниць Західної України XVI ст.. Її висота становить близько 20 метрів.

Дзвіниця своїм струнким строгим виглядом нагадує оборонні вежі давніх укріплень. Дерев’яна стовпова дзвіниця завершена високим чотирибічним наметом.

Дзвіниця побудована теж як і церква в 1593 р. і залишилася без особливих змін . Вона відповідно до церкви таки великого розміру , побудована в монументальних формах з грубих бальків (деякі до 0.5 м. грубі), в дуже міцній і довготревалій конструкції.

Дзвіниця будовона із важливим фортофікаційним призначенням оборони міста. У верхній частині вежі в тому місці , де на дзвіниці бачимо розвинений карниз робилися по 6 отвори зі всіх сторін, через які сипали на ворогів каміння, пісок, виливали гарячу воду і т. д..

Форма голосників в потелицьких вежах, профіль карнизу і перекриття підтверджують думку про їх первісне походження від оборонних веж. Їх стилістичні особливості ведуть нас до часів готики та навіть романського стилю. Варто лише їх порівняти з вежами цілої центральної Європи. Особливо типовим в цьому відношенню є двохспадисте перекриття веж, що складається з крутого даху у верхній частині та менше похиленої у нижній частині.

Що до звисаючої верхньої частини дзвіниці, то такий прототип оборонних веж загально зустрічається в релігійних будовах усіх сусідніх до України країн центральної Європи, де було поширено дерев’яне будівництво і найперше у Словаччині, Чехії, Шлеську, Польщі.

Тип потелицьких веж-дзвіниць зустрічається в цілій Західній Україні, ці вежі дзвінці являються одним з найдавніших, первісних типів, відомих з гравюр українських міст та монастирів XVII ст.

Джерело: Січинський В.

Джерело: Слободян В.

На сьогоднішні на місці колишньої дерев’яної церкви св. Трійці (1593 р.) стоїть пам’ятний хрест на згадку про неї. Та добре збережена дзвіниця будови того часу, яка була перенесена ближче до нової великої церкви.

В далекому минулому ця церква відігравала важливу роль в центрі місті Потелич. Її розписи стін та іконостас були не менш дивовижними аніж збережена церква св. Духа.

Ми маємо пам’ятати такі важливі деталі нашого села.

Час заснування її невідомий, але існувала вже у XV ст.

Дерев’яна будівля спалена на весні у 1709 р. під час переходу через місто військ шведського короля Карла XII.

Дерев’яна капличка, збудована на її місці, простояла до 1840/1841 pp., коли завалилася через старість.

Зараз на цьому місці стоїть хрест з посадженими ясенами, в пам'ять про церкву.

Не легко жилося потеличанам під шведами. Адже вони повідбирали худобу та нищили костел і церкви. Перебування в Потеличі шведського відділу кінчилося навіть двома смертними випадками місцевих городян. (1709 р.)

Легенда про церкву св. Миколая

Стояла в давнину на одному із потелицьких роздоріж невелика дерев'яна церковця святого Миколая.

Коли церковні дзвони сповістили потеличанам про наближення ворогів, Перед великим натовпом шведів не мали наші міщани безпечного місця, де б могли сховатися, як церкву св. Миколая.

Але про цю таємницю довідалися кляті вороги та підпалили церкву зо всіх кінців. Лиш пів корця підков лишилося по бідах.

Джерело: Січинський В.

Легенда детальніше описана в журнал «Зоря» 1890 р. ч. 10-15

є лише це не якісне зображення, як церква виглядала колись.

В’їзд до міста зі сходу й заходу був назначений двома кам’яними стовпами, які В. Січинський датує XVII ст., і які до сьогодні стоять обабіч головної дороги.

Свого часу, на місті тих стовпів були брами , які були місцем збору мита на користь громади ( на даний момент тут і досі стоять пам'ятники, які на зображеню та на карті).

(на карті 18 ст. позначено де добре видно кам’яні стовпи. Посилання на карту

https://maps.arcanum.com/.../europe-18century.../...

)

Джерело: Січинський В.

Пост надійшов від пана Генрика Журавського... Знову повертаюся до монастиря ОО Реформаторів в Рава-Руській. У колекції Полонської національної бібліотеки є ще три фото монастиря, одна 1906 року, дві 1912 року. Цікаво, показуємо інтер'єр храму з головним вівтарем. Дизайн інтер'єру храму був написаний в монастирських статуях і включав всі реформаторські храми. У головному вівтарі, в середньому полі, стояла скульптура Христа на хресті, а поряд фігури Божої Матері і святої. Іван Євангеліст. Отже, дивлячись на фото з Рави-Руської, можемо зрозуміти, як виглядали інші храми ОО Реформ у Букачовці, Хелмі, Дедеркале, Крилові, Кжеменці, Львові, Судовії Вішні, Золочеві чи Нісарніщеві.

Геральдика Потелича в минулому і сьогодні.

На печатці Потелича XVI ст. зображено два перекинуті ключі в косий хрест. Так як через місто пролягав важливий торговий шлях, Потелич мав дві брами в'їзну та виїзну, які були місцем збору мита на користь громади ( на даний момент тут стоять пам'ятники). Ключі на гербі і є символом ключів до тих брами. Згодом на гербі з'являються ще дві зірки вгорі та внизу по горизонталі.

Значним осередком гутництва у Белзькому воєводстві було Любачівський повіт, де гути

існували впродовж XVI–XVIII ст. Перша гута згадується тут під 1550 р. у Потеличі, власником якої

був Станіслав Красовський. Ймовірно гута розміщувалась дещо на північ міста, у місцевості

«Зелена Гута» та діяла до 1628 р. Натомість, на початку XVII ст. була тут інша гута, яку Анна

Годловська передала Себастіану Присіковському у 1602 р.. На місці першої гути згодом

виникло поселення – Зелена Гута – позначене вже на картах Лісґаніка (перелом XVIII – XIX ст.). Гута Красовського сплачувала 6 злотих чиншу, 400 скляниць та скла до замку, скільки

потребує . Цікаво, що на Чернігівщині у XVII ст. також відомі гутники Красовські.

Очевидно, що тут ми маємо справу з однією сім’єю гутників, у якій за традицією син одержував по

спадщині від батька секрети виробництва скла. Така спадковість ремесла у сім’ях гутників призвела

до збереження упродовж багатьох століть характерних рис українського гутного скла. На місці

обидвох потелицьких гут згодом виникли нові поселення, одне з яких перетворилося у село.

Йдеться про згаданий хутір Зелена Гута та село Гута Обединська.

У середині XIX ст. в всій Європі закінчується епоха лісового «гутництва». Нові підприємства

засновуються у промислових центрах, потребують більше робочої сили, залізничного сполучення

для підвезення матеріалів і відвантаження продукції. Але реліктові «лісові» гути існували на

просторах Волині і Галичини аж до Першої світової війни, виготовляючи обмежений асортимент

простого скла.

Встановлено, що на території Прикарпаття, Волині та Закарпаття функціонували тридцять

одна гута в останній третині XV–XVII ст. та тридцять три гути у XVIII – першій половині XIX ст. На

основі опрацювання різних джерел вдалося створити карту їх розміщення. І це лише гути, відомості

про які вдалося зібрати, очевидно, що діючих гут було більше і встановлення їх місцезнаходження

значно доповнить знання про масштаби скловиробництва на окресленій території.