04.02.2025 р в ЦКіД м.Рава-Руська відбулась історична година «Гончарство в с. Потелич» яку провела Т.в.о директор «Краєзнавчого музею Равщини.» Діана Старчак

Хочемо висловити щиру подяку за чудову можливість зануритись в історію гончарного мистецтва с.Потелич. Ваша розповідь була не лише пізнавальною, а й надзвичайно захопливою. Ви детально та з великою любов’ю до ремесла розкрили історію гончарства в Потеличі, показали, як це ремесло стало частиною культурної спадщини нашого краю.

04.02.2025 р

(...) Томашів – це важливий на Волині осередок порцеляно­вого виробництва. Фабрика була заложена ординаріятом Замойського в 1795 р., та після 1797 р. стала під керівництвом згаданого Мішеля Мезера. Спочатку продукція тут обмежувалася фаянсами і т. зв. кам’яними виробами на англійський взірець, а тому, що з технічного боку була виконана дуже добре, то мала великий збут на цілій Україні, зокрема у Львові, Ярославі, на Буковині, а також у Польщі, Угорщині і Молдавії. Вистарчить сказати, що річно томашівська фабрика виро­бляла до 480 тузинів тарілок і 20.000 штук іншого посуду. Від 1806 р. у томашівській фабриці робили також спроби виробляти порцеляну. Останні вироби дуже рідкі, відзначаються великою мистецькою варті­стю, переважно в стилі ампір, з гарними формами і мальованням. Цікаво, що глину до томашівської фабрики спроваджували аж з-під Рави-Руської (Потелича) в Галичині! Тому після розподілу Польщі в 1809 р., коли Рава-Руська відійшла до Австрії, а Томашів до «Варшавського герцогства» згодом під Росію, – то за браком матеріялу виробництво постійно скорочувалося і зовсім припинилося в 1834 році. Фірмовим знаком томашівської фабрики часів Мезера було – три списи і герб Замойських з підписом міста та імени Мезера. Наново засновано фабрику в Томашеві в 1842 р., під проводом Р. Вендлера, яка існувала до 1896 р. (…)

Ще менше знаємо про порцелянову фабрику Марковичів у Глу­хові. Було це менше підприємство, де працювало до 50 робітників. В середині XIX ст. приходить загальний підупад порцелянового вироб­ництва на Україні. З нових фабрик, що до деякої міри заповнюють брак грубшої і дешевшої порцеляни чи фаянсу для ширших верств людности, треба відмітити три фабрики в Галичині: Глинську, Любичу і Потелич – в районі Рави Руської, звідки власне вивозили чудову каолінову глину для Томашівської фабрики.

Потиличська фаянсова фабрика, заложена в половині XIX ст., спочатку розвивалася добре, мала коло 150 робітників та її вироби охоче купувалися по цілій Галичині. Але під кінець XIX ст. виробництво значно погіршилося, а в самому кінці XIX ст. фабрика закрилася. Тих кілька зразків тарілок і посуду, як підписаному пощастило поба­чити, а які походили з кінця XIX ст., розуміється, значно відступають перед корецькими та іншими волинськими виробами. Інтересні вони одначе своїми орнаментальними мотивами квітів тощо, які близько стоять до народної творчости. Загалом, потиличські вироби були розра­ховані для найширших верств покупців, мали попит і серед селянства та мусіли більше звертати уваги на народний смак місцевого україн­ського населення. (...)

Джерело: Володимир Січинський УКРАЇНСЬКА ПОРЦЕЛЯНА

https://artes-almanac.com/ukrainska_porceliana_cha1/

джерело фото: Українська керамологія Національний науковий щорічник За рік 2007 Книга III Том 2 ст.199.

https://knigozbirnia.opishne-museum.gov.ua/.../ceramology...

Багато говорено про мультикультурність Львова, Жовкви - той втрачений світ, який тут був до Другої Світової Війни, зовсім інакший, з конгломератом-хитросплетінням трьох основних народів: польського, українського і єврейського. Власне він і витворював простір наших галицьких міст, їхню химерну атмосферу. Правда, навіть Жовква була вже одним з тих геть невеличких штетлів, а от щодо ще менших населених пунктів - то про ніяку їх мультикультурність не говориться; її й уявити важко, і це почасти справедливо - бо відповідало реаліям. Десь підсвідомо ми так собі думаємо і про Потелич, нині село - забуваючи, втім, що ж зовсім недавно це було місто, з усіма відповідними наслідками.

Днями, зовсім випадково, у відносно новому (за 1979 рік!) американському (!) журналі мені вдалось привідкрити єврейський пласт міської культури Потелича, нині цілком забутий. Неочікувана фотографія: характерна, майстерна потелицька кераміка (та, про яку ми вже трохи чули і знаємо, і якою славилось це містечко) - і надпис на івриті  Юдаїчні смисли тут якось на диво влито переплелись з віталістичною, соковитою орнаментикою народного гончарства і достатком навколомодерного часу - останньої спокійної доби людства перед світовими війнами, від чого її ще називають "Прекрасною Епохою". Написано, що блюдо виготовлене в XIX столітті, коли точніше - невідомо, але це століття йому прекрасно підходить: на мою думку, тут його середина або й кінець, тобто модерн вже не за горами. Чимось його естетика навіть перегукується з культовою сокальською народною майолікою приблизно тих же часів (майстер Шостопалець і т.п.) - інтересно було би побачити кольори, божусь: тут вони прекрасні!, але, на жаль, фото старе і чорнобіле (точніше, фото-то, мабуть, кольорове - бо це журнал, а от сканувальники поскупилися на якість, і відсканували в ч/б).

Точна назва потелицького виробу, котрий ви бачите нижче - керамічне блюдо для Седеру. Що тут же його робить посудом спеціалізованим, ритуальним: Седер - це єврейська передвеликодня вечеря, сімейна трапеза перед святом Песах. Іноді її співставляють з Тайною Вечерею, котра у християнстві теж передує Великодню - богослови і вчені досі пишуть цілі дослідження, б'ючись у розгадці, чи є між ними спадкоємність і зв'язок. Тож ця потелицька тарілочка не була на щодень - з неї їли максимум 1-2 рази на рік.

Інше важливе відкриття: до війни Потелич спеціалізувався (!) якраз на такій ексклюзивній святковій пасхальній посуді! (див. опис внизу у кутку: "a town which specialized in Passover ware"). І цього не написано ніде, окрім цього журналу О_о  Та і там згадка, певне, опинилась випадково: якийсь потелицький єврей мусів прихопити блюдо з собою, еміґруючи в США, де його й взяли для ілюстрації в невеличкий журнал, який видавався Американським Єврейським Комітетом в ті роки (до речі, обмежений період, ще й тільки з одним редактором протягом всього свого існування - тож навіть Вікіпедія про той журнал не знає майже нічо'). Причому більше у цьому номері про Потелич немає жодних згадок. Але за таким щасливим збігом для нас зафіксувався цікавий артефакт Жовківщини, який в іншому разі був би безповоротно втраченим.

Джерело: "Present Tense" [журнал], - Spring 1979, Volume 6, Number 3, - сторінка 8.

8 червня 2023 року відбулась зустріч з делегацією Асоціації олімпійців України у с. Потелич, де вони мали змогу відвідати: Німецьке військове кладовище, церкву Святого Духа та Потелицький краєзнавчий музей.

4 червня у селі Потелич відбувся благодійний концерт, присвячений Храмовому святу с.Потелич 2023 р.Учасники та гості заходу мали нагоду відвідати Потелицький краєзнавчий музей та послухати пізнавальну екскурсію, яку провела Діана Старчак . 

Зоріян Ходаковський відвідував Потелич у 1818 році і подав такі деталі: «В Потеличах я оглянув гору і каміння на ній, ніби в певному порядку виставлені і переконався, що викликані наші вчені можуть також не розумітись на цьому, як великі речі здаються благими, а малі великими. На цій горі, яка зветься „Господнім Воскресінням“ від костелу, що на ній був (який недавно розібрано на єврейський бровар), я побачив звичайне городище тобто святий город старих слов'ян, обнесений навколо валом; а що цей вал на самому схилі скалистої гори насипаний, міг легко обсипатись, встановлено плоске каміння в щілини фундаменту і землею обсипано для зміцнення валів. В деяких місцях це каміння можна побачити серед валу, а в деяких де валова земля обсипалась, самі тільки ці камені виглядають без розміру, без обробки і без жодного порядку». Шараневич (Джерела до пізнання історії, стор. 3) пише, що ще в XV столітті були сліди мурованого замку в Потеличі, який стояв над стародавньою дорогою з Белза на Надсяння. Також існує робота Камінського «Опис Потелицького маєтку з прилеглостями: Дев'ятир, Сорочі Лози, колонія Айнзінген, Прусє і Війтівщина» в «Матеріалах Галицького господарського товариства, 1848 року.

На сьогоднішній день тут стоїть капличка "Вознесіння Господнє".

Рава-Руська громада долучилась до етно-виставки вишиванок «Спадщина нескорених».

18 травня в міжнародний день вишиванки було організовано етно-виставку вишиванок «Спадщина нескорених.

Представники більше ніж 30-ти територіальних громад Львівщини представили експонати старовинних вишиванок,кожна з яких має унікальну історію створення та свій неповторний стиль

Ми також представили старовинні вишиванки нашої громади, які знаходять у Потелицькому Краєзнавчому музеї

Особлива подяка всій команді організаторів, які зуміли показати цінність вишиванки у нашому повсякденному житті

Молодіжна рада при Рава-Руській міській раді

Молодіжна рада при Львівській ОДА

Молодь Львівщини

м

Церква Різдва Пресвятої Богородиці (1607р.) с.Потелич

Знаходилася на колишньому Великому Передмісті. Згідно з легендою, парафія існує з XIII ст. Попередня дерев’яна тризрубна одноверха церква існувала вже у 1607 р. її передня західна частина була знищена пожежею 1731 р. від вогню, що повстав від протікаючої комори. Пожежа була не велика, бо збереглися образи церкви та документи і серед них грамота, до якої був вписаний цілий ряд осіб – членів «Брацтва Пресвятої Діви».

Після пожежі передміщани купили готову стару церкву в с. Руді Магерівській, з матеріалу якої частково добудували у 1734 р. погорілу церкву.

Закінчено її будівництво у 1749 р. добудовою бабинця. У 1886 р. старанням о. Івана Козака вибудувано нову тризрубну дерев’яну три банну церкву, яку освячено у 1890 р. Внутрішні малярські роботи для неї виконав Теофіль Копистинський, а різьбярські – І. Шиманський з Потелича.

(24, 27) червня 1941 р.- церква згоріла і дзвіниця також, подейкують, що це був підпал.

У 1994 р. почалося будівництво нової мурованої церкви за проектом архітекта Юрія Диби. (1996-1998рр..)

Джерело: Слободян В. Жовківщина: історико-архітектурні нариси церков. – Жовква: 1998 р., с. 147.

Світлина 1930-х рр. зі збірки Національного музею у Львові №1510.

фото В.Ольхом’яка, 1998р.

Ми з-за столу не вставали

На яєчку малювали   

Роду нашого святиню —    

Українську берегиню.

Сьогодні 13 квітня 2023 року в музичній залі садочка Діана Старчак- в.о.директора Потелицького краєзнавчого музею, провела майстер-клас з писанкарства.Для батьків і дітей сьогоднішній захід був цікавим та інформативним, адже було багато цікавої інформації про те,що зображали на писанках, для чого їх робили, кому дарували, кольори та знаки  різних регіонів та інше.Учасниками дійства були дошкільнята Старшої групи №2 і їхні матусі, вихователь Рудик Світлана Миколаївна,музичний керівник Асапова Вікторія Анатоліївна,які з задоволенням і самі розписували писанки та крапанки.

9 квітня в церкві Пресвятої Трійці с. Потелич після святкової Літургії відбувся благодійний ярмарок на підтримку ЗСУ. На ярмарку можна було придбати писанки, виготовлені дітьми нашої громади, а саме учнями:

1) Потелицького ЗЗСО l-lll ступенів;

2) Рава-Руського Професійного Ліцею;

3) Рава-Руського ЗЗСО І-ІІІ ступенів №3.

Загалом усі бажаючі придбали 42 писанки, за які вдалося зібрати 3450 грн. Кошти ми передали для наших ЗСУ Казковой Олені та Кожушко Христині (@tvoe це твоє місце https://instagram.com/tvoye_mistse?igshid=YmMyMTA2M2Y=

)

Дуже дякуємо дітям нашої громади, які активно брали участь у заходах!

Завтра 9 квітня в церкві Пресвятої Трійці після освячення вербових гілок відбудеться продаж писанок, які розписували діти нашої громади на майстер-класі з писанкарства.  Всі вилучені кошти з продажу підуть на допомогу ЗСУ. 

Мета нашого заходу:

1) ознайомити дітей з народним промислом   писанкарством. (Історія писанки, знаки та символи що означають, особливості в різних регіонах)

2) благодійність на культурному фронті. Всі кошти з продажу писанок підуть на ЗСУ.

Ось так у  теплій і затишній атмосфері, під чітким керівництвом директора Потелицький краєзнавчий музей Діана Старчак  ми сьогодні в Народному домі  с.Потелич знову творили красу.

Дерев'яна церква Святого Духа (1502р.) у селі Потеличі — найстаріша дерев'яна церква Львівщини та тридільна в Україні. Видатна пам'ятка архітектури та монументального мистецтва галицької школи.

21 червня 2013 року на 37-й Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, церква Святого Духа, разом з іншими дерев’яними церквами карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

Церква була збудована 1502 року гончарями (чи коштом гончарного цеху) с. Потелич на місці церкви Бориса і Гліба, яку спалили татари. За переказами, Богдан Хмельницький побував на богослужінні у цій церкві, коли чекав з розвідки вістуна Буняка.

Церква тризрубна, двоверха будівля має розмір 18,3×7,0 м. У XVII столітті у церкві було встановлено новий двоярусний іконостас. Розписи церкви було зроблено в 1620—1640 роки. Ікона "Деісус". була виконана відомим іконописцем Іваном Рутковичем у 1683 році. У 1718 році пройшла реставрація церкви під орудою майстра Казимира Домініковича. У 1736 і 1753 роках той же майстер провів наступні реставрації, в ході яких було замінено підвалини й перекриття над вівтарем , відремонтовано піддашшя, а також західні та південні двері.

Реставраційні роботи проводилися також у 1831, 1903 та 1923 роках, під час яких усі гонтові дахи й обшиття стін замінили бляхою. Під час реставрації 1970—1972 років було відновлено первісний вигляд церкви та відновлено стінопис.

Поряд з церквою знаходиться дерев'яна квадратова в плані двоярусна 20-метрова вежа-дзвіниця розміром 4,4×4,4 м, збудована у той самий час, що і церква. Дзвіницю ремонтував майстер Казимир Домінікович у 1736 році, остання реставрація проходила 1970 року.

Джерело: Л. Міляєва

Фото: Андрій Чвартковський https://chvart.com/.../podo.../rava-ruska-potelych-2018.html

© chvart.com

Фото: Максим Рітус

Сьогодні у нашому народному домі відбувся  майстер клас з писанкарства,який провела директор Потелицький краєзнавчий музей  Діана Старчак . Вже готові писанки учасники майстер-класу могли забрати додому ,або ж пожертвувати їх на благодійний аукціон ) 

Дороцький Михайло (*24 вересня 1881, село Улюч поблизу міста Сянок, нині Польща – 15 червня 1953, село Потелич Нестеров, Жовківщина) — церковний і громадський діяч, публіцист, поет та прозаїк, перекладач та богослов.

Творчі набутки

Захоплення історією та краєзнавство все життя супроводжувало о.Михайла Дороцького. Він зібрав чимало матеріалу, який публікував в місцевій пресі. Публікував поезію і прозу у часописах «Український голос», «Місіонар». Перекладав українською літургійні твори.

Українські джерелознавці й бібліофіли віднайшли такі видання отця Михайла:

* «Молебен до пресвятої тайни євхаристії» (1911 рік);

* «Віночок молебнів» (1917 рік);

* «Ювілейну читанку про святих Кирила і Методія» (1928 рік);

* «Пісні до українських святих» (1930 рік);

* «Сім терпінь Божої Матері» (1932 рік);

* «Садочок українських католицьких святих. 988–1938» (1933 рік);

* «Хресна дорога»;

* «Святу годину»;

о.Михайло Дороцький, зокрема, є автором «Збірника проповідей на неділі і свята в році», розвовіді про Пацлавську Кальварію, вів хроніку та написав історію власної парафії у селі Злоцькім.

В своїх краєзнавчих ініціативах - співпрацював з Іваном Огієнком та Максиміліаном Волошиним.

Життєпис

Закінчив теологічний факультет Львівського університету в 1906 році. Висвячився на священика УГКЦ,, спершу був помічником на парафії в Нижанковичах.

Повноцінним парохом став в селі Злоцькім що над Попрадом. Пініше він перебрався на Жовківщину до Потелич, і майже свій чин провів там з 1927 року по 1941 рік і з 1945 по 1953 роки. За цей час він був Мушинським, Белзьким і Равським деканом Перемишльської єпархії, радником єпископа консисторії. Ініціював утворення філії Цеблівського жіночого монастиря св. Йосифа у селі Потелич (1929), при якому діяв дитсадок. Був активним членом Богословського наукового товариства.

Як послідовник просвітницьких ідей Маркіяна Шашкевича, отець Михайло засновував осередки товариства «Просвіта», Марійської дружини. Публікував поезію і прозу у часописах «Укр. голос» і «Місіонар», видав окремі книжки на богословські та патріотичні теми.

Вся активна діяльність отця Михайла Дороцького припала на початок ХХ-го століття та в переддень Першої світової війни, під час та в період зма­гань українського народу за свою державність. Це час великих перемін в свідомості галицького суспільства, час усвідомлення значною частиною українців своєї національної ідентичности, та час активізації русофілів та утисків українців польською панівною верствою в тодішній Австро-Угорщині, а потім в новонародженій Польщі. Все те особливо різко про­являлося на Лемківщині, де проживала його родина. Отець Михайло підтримував відродження української національної культури, мови, звичаїв, державотворчих процесів, писав вірші та невеликі прозові тво­ри, які друкувалися в перемишльських часописах. Значні переживання викли­кали події на Великій Україні та повалення большевиками Української Народної Республіки, а також завоювання Польщею західноукраїнських земель. В нього в Злоцькому гостили під час переїзду на еміграцію деякі члени уряду УНР та він приятелював з о. Іваном Огієнком. Відтак такого активного і відомого народника в 1919 році поляки арештували і за­проторили до концтабору Домб’є. З тих пір дуже нелегким було матеріальне ста­новище родини.

Опісля того, як поляки поболроли українців на Галичині, вони взялися за їх фізичне й духовне поневолення. Отець Михайло Дороцький противився тому, а за ним і вся його родина, особливо його сини: Богдан та Мирон. Два десятиліття поляки переслідували вже не тільки батька, а його синів, постійно запроторюючи їх до тюрем-таборів. Коли ж прийшли радянські "визволителі", майже вся родина Дороцьких залишилась під большевиками, але ті не спиняли репресій: в 1941 році пвймали його сина Мирона і стратили, ще двох синів із невістками й онуками вивезли в Томську область в селище Парабель на ріці Обь. Лише Богдану-Володимиру Дороцькому вдалося вирватися з лабет переслідувачів (за ним полювали одразу 3 охранки: польська, радянська та гестапо), але в 1944 році він потрапив до рук поляків, які замордували його сина й втопили на річці Сян.

В 1945 році, опісля війни отець Михайло повернувся з заслання на Галичину, і йому вдалося добратися до Потелич та відновити там своє душпастирство. Але активний й популярний священник-просвітитель муляв око радянській владі. Чим раз більше отця діймали перевіряючі та "яструбки". І в 1953 році його було замордовано - комісарами переслідувачами.

джерело: https://sites.google.com/.../dorockij-bogdan-volodimir

Про сьогоднішню Троїцьку церкву (1937р.)

Гордістю села є церква св. Трійці. Її будівничий о. Михайло Дороцький, був добре освіченою людиною, який зумів документально довести в 1937р. церковній владі Ватикану, що будівництво храму найкраще розмістити, враховуючи потелицький рельєф, території в центральній частині села на захід від проїжджої дороги із входом в церкву – зі сходу, що є відмінністю від інших церков, явищем, що рідко зустрічається в правилах будівництва храмових та культових спорудах.

У 1936 р. стараннями пароха о. М. Дороцького завершилося спорудження поруч нової мурованої церкви за проектом Олександра Пежанського, яку освятив Перемиський єпископ Йосафат Коциловський 30 серпня 1936 р.

Опис вигляду церкви

Хрещата споруда. До ширшої квадратової в плані нави прилягають вужчі півциркульні вівтар і бокові рамена, вкриті півдзвонястими конхами, та прямокутий бабинець, накритий двосхилим причілковим дахом. До вівтаря з півночі і півдня прилягають невеликі прямокутні захристії.

Наву вінчає на середхресті більша цибуляста баня з ліхтарем і маківкою на великому світловому восьмибічному підбаннику. По кутах нави на високих вужчих восьмериках розташовані ще чотири цибулясті бані. Чільний фасад членований пристінними пілястрами, які підтримують антаблемент, що оббігає всю споруду.

Завершений фасад барокізуючим фронтоном із волютами, в тимпані якого розташоване зображення “Всевидячого ока”. Стіни церкви тиньковані, завершені профільованим ґзимсом.

Про дзвіницю св. Трійці (1593р.)

Це одна з найдавніших і найвищих дерев’яних будівель дзвіниць Західної України XVI ст.. Її висота становить близько 20 метрів.

Дзвіниця своїм струнким строгим виглядом нагадує оборонні вежі давніх укріплень. Дерев’яна стовпова дзвіниця завершена високим чотирибічним наметом.

Дзвіниця побудована теж як і церква в 1593 р. і залишилася без особливих змін . Вона відповідно до церкви таки великого розміру , побудована в монументальних формах з грубих бальків (деякі до 0.5 м. грубі), в дуже міцній і довготревалій конструкції.

Дзвіниця будовона із важливим фортофікаційним призначенням оборони міста. У верхній частині вежі в тому місці , де на дзвіниці бачимо розвинений карниз робилися по 6 отвори зі всіх сторін, через які сипали на ворогів каміння, пісок, виливали гарячу воду і т. д..

Форма голосників в потелицьких вежах, профіль карнизу і перекриття підтверджують думку про їх первісне походження від оборонних веж. Їх стилістичні особливості ведуть нас до часів готики та навіть романського стилю. Варто лише їх порівняти з вежами цілої центральної Європи. Особливо типовим в цьому відношенню є двохспадисте перекриття веж, що складається з крутого даху у верхній частині та менше похиленої у нижній частині.

Що до звисаючої верхньої частини дзвіниці, то такий прототип оборонних веж загально зустрічається в релігійних будовах усіх сусідніх до України країн центральної Європи, де було поширено дерев’яне будівництво і найперше у Словаччині, Чехії, Шлеську, Польщі.

Тип потелицьких веж-дзвіниць зустрічається в цілій Західній Україні, ці вежі дзвінці являються одним з найдавніших, первісних типів, відомих з гравюр українських міст та монастирів XVII ст.

Джерело: Січинський В.

Джерело: Слободян В.

Про пам’ятний хрест на місці колишньої дерев’яної церкви св. Трійці (1593 р.)

На сьогоднішній день на місці колишньої дерев’яної церкви св. Трійці (1593р.) стоїть пам’ятний хрест на згадку про неї. Та добре збережена дзвіниця будови того часу, яка була перенесена ближче до нової великої церкви.

В далекому минулому ця церква відігравала важливу роль в центрі місті Потелича. Її розписи стін та іконостас були не менш вражаючими аніж збережена церка св. Духа .

Ми маємо пам’ятати такі важливі деталі нашого села.

Троїцька церква

(про попередню дерев’яну церкву 1593 року. Одна з найбільших дерев'яних споруд XVI cт.)

З напису над дверима дату її закладання визначають 4 травня 1593 року. Хоча перші згадки про неї 1564 – 1565рр..

Про велику церкву Найвизначнішою спорудою в місті була Троїцька церква. Розташований в районі ринку храм називався «церквою на місті». Церква, очевидно, відігравала велику роль у міському житті, про це говорять і її розміри. Серед творів дерев’яної архітектури вона є виключним явищем. Площа її (21,80 м. довжину і 9,28 м. ширини) дає право зачислити храм до найкрупніших споруд XVI ст.

Тридільна невисока будова підкреслювалася велетенською вежею-дзвіницею двадцяти метрової висоти ( збереглась до наших днів), яка була головною домінантою міського ансамблю . Інтер’єр церкви був прикрашений розписами, І. С. Свєнціцький датує їх кінцем XVI ст.Первісний іконостас, зовсім зіпсований в пізніші часи, відзначався великою художньою вартістю ікон. У ньому відчувалась рука майстра з тонким художнім смаком.

У 1777р.вона була перебудована на польський римо-католицький костел по пожежі останнього збудованого у XVст.

Але вже у кінці XVIII ст. на початку XIX ст. знову повернута греко-католицькій громаді і відреставрована майстром Каролем Тронікером. Це була тризрубна безверха будівля. Стінопис церкви зображав нікейський собор і « Страшний суд». В пізніші часи, відзначався великою художньою вартістю ікон. У ньому відчувалась рука майстра з тонким художнім смаком.

У 1937р. її розібрали ( дуже постраждала від шкідників шпілі). На пам’ять про церкву поставили хрест з табличкою.

1936р. старання пароха о. Михайла Дороцького завершилось спорудження поруч нової мурованої церкви за проектом Олександра Пежанського , яку освятив Перемиський єпископ Йосафат Коциловський 30 серпня 1936р.

Джерело: Слободян В.

Джерело: Міляєва Л.

Джерело: Січинський В.

Час заснування її невідомий, але існувала вже у XV ст.

Дерев’яна будівля спалена на весні у 1709 р. під час переходу через місто військ шведського короля Карла XII.

Дерев’яна капличка, збудована на її місці, простояла до 1840/1841 pp., коли завалилася через старість.

Зараз на цьому місці стоїть хрест з посадженими ясенами, в пам'ять про церкву.

Не легко жилося потеличанам під шведами. Адже вони повідбирали худобу та нищили костел і церкви. Перебування в Потеличі шведського відділу кінчилося навіть двома смертними випадками місцевих горожан. (1709 р.)

Легенда про церкву св. Миколая

Стояла в давнину на одному із потелицьких роздоріжь невелика деревяна церковця святого Миколая.

Коли церковні дзвони сповістили потеличанам про наближення ворогів, Перед великим натовпом шведів не мали наші міщани безпечного місця, де би могли сховатися, як церкву св. Миколая.

Але про цю тайну довідалися кляті вороги і підпалили церкву зо всіх кінців. Лиш пів корця підков лишилося по бідах .

Джерело: Січинський В.

Легенда детальніше описана в журнал «Зоря» 1890 р. ч. 10-15

є лише це не якісне зображення, як церква вигладала колись.

Геральдика  Потелича в минулому і сьогодні.

     На печатці Потелича XVI ст. зображено  два перекинуті ключі в косий хрест. Так як через місто пролягав важливий торговий шлях, Потелич мав дві брами в'їзну та виїзну, які були місцем збору мита на користь громади ( на даний момент тут стоять пам'ятники). Ключі на гербі і є символом ключів до тих брами.  Згодом на гербі з'являються  ще дві зірки вгорі та внизу по горизонталі

 Значним осередком гутництва у Белзькому воєводстві було Любачівський повіт, де гути

існували впродовж XVI–XVIII ст. Перша гута згадується тут під 1550 р. у Потеличі, власником якої

був Станіслав Красовський. Ймовірно гута розміщувалась дещо на північ міста, у місцевості

«Зелена Гута» та діяла до 1628 р. Натомість, на початку XVII ст. була тут інша гута, яку Анна

Годловська передала Себастіану Присіковському у 1602 р.. На місці першої гути згодом

виникло поселення – Зелена Гута – позначене вже на картах Лісґаніка (перелом XVIII – XIX ст.). Гута Красовського сплачувала 6 злотих чиншу, 400 скляниць та скла до замку, скільки

потребує . Цікаво, що на Чернігівщині у XVII ст. також відомі гутники Красовські.

Очевидно, що тут ми маємо справу з однією сім’єю гутників, у якій за традицією син одержував по

спадщині від батька секрети виробництва скла. Така спадковість ремесла у сім’ях гутників призвела

до збереження упродовж багатьох століть характерних рис українського гутного скла. На місці

обидвох потелицьких гут згодом виникли нові поселення, одне з яких перетворилося у село.

Йдеться про згаданий хутір Зелена Гута та село Гута Обединська.

   У середині XIX ст. в всій Європі закінчується епоха лісового «гутництва». Нові підприємства

засновуються у промислових центрах, потребують більше робочої сили, залізничного сполучення

для підвезення матеріалів і відвантаження продукції. Але реліктові «лісові» гути існували на

просторах Волині і Галичини аж до Першої світової війни, виготовляючи обмежений асортимент

простого скла.

   Встановлено, що на території Прикарпаття, Волині та Закарпаття функціонували тридцять

одна гута в останній третині XV–XVII ст. та тридцять три гути у XVIII – першій половині XIX ст. На

основі опрацювання різних джерел вдалося створити карту їх розміщення. І це лише гути, відомості

про які вдалося зібрати, очевидно, що діючих гут було більше і встановлення їх місцезнаходження

значно доповнить знання про масштаби скловиробництва на окресленій території.

Потелич – село (колишнє місто) з-поміж стародавніх міст Західної України має дуже багату і цікаву історію. Архівні документи свідчать, що воно давніше ніж місто Львів.

Про точну дату заснування села Потелич ми не можемо точно сказати. Архівні документи (Іпатіївський літопис) засвідчує про заснування міста Телич 1262 року, а «Шематизми» Перемишльської єпархії свідчать про виникнення Потелича – 1243 року.

Древній Телич – серце гончарства

Уперше про могутнє тоді місто Телич, серце гончарства, згадують у літописі в XIII столітті. Тоді у ньому зупинявся у справах князь Данило Галицький. Місто росло і розвивалося, адже було частиною великого торгового шляху. У ньому діяли гончарні майстерні, гути, броварня, гуральня, млини, воскобійня, працювали шевці, ткалі, кушніри, ковалі та боднарі. У 1498 році Потелич отримав Магдебурзьке право